Добросовісний платник? У судів є інша думка…

Судова практика Askold

“Неминучі дві речі – смерть та податки”. Розумна іронія Бенджаміна Франкліна сьогодні дуже актуальна. В умовах, коли судова практика в податкових спорах зазнає кардинальних змін, всі, хто платить податки, мають усвідомлювати, як нові тенденції можуть вплинути на їх бізнес на практиці.

Консультація фахового юриста в таких умовах набуває все більшої актуальності.

Нижче подана стаття – перший матеріал циклу аналітичних публікацій про нові підходи судової практики в податкових спорах. Про всі нюанси розповідає Ірина Олейник, адвокат, управляючий партнер юридичної компанії “Аскольд”.

Добросовісність платника, або Що змінилося?

Аналіз судової практики податкових спорів останніх років вказує на новітній погляд на загально відомий принцип “добросовісності платника податку”, а саме через призму так званої розумної обачності.

Нагадаємо, що принцип “добросовісність платника податків” полягає в тому, що платник податків не може відповідати за порушення, допущені іншими особами, якщо не було доведено його безпосередню участь у правопорушенні. Одностайною позиція судів була в тому, що дефектність або навіть фіктивність контрагента платника податків сама собою не свідчить про обізнаність платника податків про протиправний характер діяльності його контрагентів, а, відповідно, й про дефектність самих господарських операцій.

Нині вищезгаданий підхід змінено. Станом на сьогодні платник податків МОЖЕ відповідати за недобросовісність свого контрагента, оскільки він сам його вибирав, а отже – повинен був бути передбачливим.

Актуальна позиція: етапи становлення

Вперше оцінка судом добросовісності платника податків через призму його обачності була здійснена у постанові Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України 12 лютого 2008 року у справі №08/28 за позовом ТОВ “Метпромсервіс” до ДПІ у Шевченківському районі м. Запоріжжя про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення.

Зокрема, ВСУ було скасовано прийняту на користь платника податків ухвалу Вищого адміністративного суду України та направлено справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Мотивуючи скасовування рішення касаційної інстанції Верховним Судом України було висловлено позицію, що “… факт порушення контрагентами-постачальниками продавця своїх податкових зобов’язань може бути підставою для висновку про необґрунтованість заявлених платником податку вимог про надання податкової вигоди – відшкодування ПДВ з державного бюджету, якщо податковий орган доведе, що платник податку діяв без належної обачності й обережності і йому мало бути відомо про порушення, які допускали його контрагенти…”.

Зокрема судом було наголошено, що “задовільняючи позов, суди виходили тільки з наявності у позивача податкових накладних продавців. Вони не взяли до уваги того, що позивач протягом тривало часу набував через посередників сировину, зокрема, металобрухт, у осіб, які систематично не сплачували податки, діяльність яких мала ознаки фіктивного підприємництва, за юридичною адресою не знаходилися, не звітували про свою діяльність або подавали податкові декларації про відсутність такої, зареєстровані власники та посадові особи яких не визнають своєї причетності до їхньої діяльності, а також, що позивач, продавці та їхні постачальники працювали в одному сегменті ринку, у якому існують налагоджені стабільні зв’язки й учасники якого обізнані стосовно один одного”.

Подібний підхід у вже більш чіткому трактуванні з’являється в ухвалі ВАСУ від 26.06.2014р. у справі №К/800/15689/14. Зокрема, судом касаційної інстанції вказується на те, що “підприємницька діяльність здійснюються суб’єктом господарювання на власний ризик, а відтак у господарських правовідносинах учасники господарського обороту повинні проявляти розумну обачливість, адже наслідки вибору недобросовісного контрагента покладається на таких учасників.”

Мотивуючи прийняте рішення, суд здійснює посилання на те, що тлумачення змісту належної податкової обачності безпосередньо випливає з рішення Європейського суду з прав людини “Булвес АД проти Болгарії”, згідно якого платник не має нести відповідальність за зловживання, вчинені його постачальником, якщо він НЕ ЗНАВ про такі зловживання і НЕ МІГ про них знати. Отже, “обачний” платник податку, на думку суду, повинен надати докази перевірки свого контрагента на предмет податкової “добросовісності” як за доступними базами даних, так і навести докази на підтвердження обґрунтованості вибору контрагента тощо.

Отже, на сьогодні сумлінним платникам податку необхідно подбати про підготовку доказової бази, яка б підтверджувала прояв належної обачності при виборі контрагента.

І все було б добре, якби не…

Разом з тим, навіть готовність суб’єкта господарювання підтвердити свою “обачність” у виборі контрагентів не є абсолютним захистом для добросовісного платника податків. Зокрема, це зумовлено новітньою тенденцією в практиці ВСУ щодо наслідків взаємовідносин суб’єкта господарювання з підприємством, яке має ознаки фіктивності.

Слід зазначати, що позиція ВСУ щодо питання фіктивного підприємництва та зумовлених цим наслідків у контексті податкових правовідносин змінилася кардинально.

Позиція щодо відсутності юридичного значення у первинних документів, складених від імені фіктивного контрагента висловлювалася ВСУ ще у 2015 році – наприклад у постанові від 17.11.2015 р. у справі №2а/3264/11/1070 та постанові від 01.12.2015 р. у справі №826/15034/14.

Проте в судових рішеннях від 12.01.2016 р. у справі за позовом НВ ПП “Пласт” до ДПІ у Шевченківському районі ГУ Міндоходів у м. Києві та від 26.01.2016 р. у справі ТОВ “Інбуд-ХХІ” до ДПІ у Соломянському районі ГУДФС України в м. Києві ВСУ пішов далі і наполягає на тому, що “статус фіктивного підприємства є несумісним з легальною підприємницькою діяльністю навіть за формального підтвердження її первинними документами”.

Ключовим є те, що незважаючи на встановлену реальність господарських операцій у вищевказаних справах ВСУ не підтвердив право позивачів у справах на податковий кредит. Адже, як вважає ВСУ, фіктивність суб’єкта господарювання виключає правомірність формування податкового кредиту та інших даних податкового обліку і в тому разі, коли відповідні господарські операції є реальними і спричинили відповідні зміни в стані активів та/або зобов’язаннях платника податку.

Тобто у буквальному розумінні вищевказані рішення містять тезу, що будь-яка господарська операція з фіктивним підприємством визнається нікчемною, а суб’єкт господарювання за будь-яких обставин зазнає податкових стягнень.

Що це означає?

Для суб’єктів господарювання це фактично означає, що незалежно від інших обставин справи, посилаючись на правовий висновок ВСУ, що є обов’язковим для всіх суб’єктів владних повноважень, всім особам, які мали господарські відносини з так званим фіктивним підприємством, фіскальні органи БУДУТЬ донараховувати податкові зобов’язання та фінансові санкції.

Подібне судове тлумачення є спірним, оскільки унеможливлює для суб’єкта господарювання передбачити наслідки своїх дій у момент їх вчинення й передбачає залежність юридичної відповідальності особи від настання в майбутньому обставин, які на момент вчинення дії не могли передбачатися “добросовісним” та “обачним” учасником господарських відносин. Більш детально аргументи цієї позиції ми розберемо у публікації найближчим часом.

Окрім того, ставлення правової оцінки дій учасників господарських відносин в залежність від подій майбутнього не відповідає загальним принципам відповідальності суб’єктів господарювання відповідно до Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини та практики Європейського суду з прав людини, та й чинне українське законодавство ніколи не містило приписів, які б давали підстави для таких висновків.

Принцип саме індивідуальності юридичної відповідальності особи в Україні гарантований не лише прецедентною практикою ЄСПЛ, а й прямо зазначається у ч.2 ст. 61 Конституції України.

Але вирішення подібних спорів є можливим винятково у судовому порядку, оскільки саме принцип змагальності сторін та юридично грамотна правова позиція захисту у судовому процесі в силу абз.2 ч.2 ст.161, абз.2 ч.1 ст.244² КАСУ може стати єдиною можливістю для добросовісного платника податків довести суду необхідність відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України щодо наслідків взаємовідносин суб’єкта господарювання з підприємством, яке має ознаки фіктивності.

І що ж робити?

Платникам податків тепер важливо не тільки довести реальність господарської операції, але й свою “обачність” у виборі контрагента. Доказовою базою у цьому випадку слугуватимуть не тільки статутні документи та витяги з офіційних державних реєстрів, але й обґрунтування мотивів вибору контрагентів, передумов укладення та обставини виконання договорів, результати перевірки ділової репутації контрагента, повноважень осіб, які діють від його імені. Так, це потребує додаткових зусиль та ресурсів, але дозволить мінімізувати виникнення ризику понесення податкових стягнень внаслідок недобросовісності обраного постачальника товарів або послуг.

Одночасно з тим, негативна або суперечлива практика ВСУ не позбавляє платника податків шансу відстояти свої права. Змагальність сторін у судовому процесі, сумлінний підхід до формування доказової бази та грамотна побудова юридичної правової позиції є запорукою захисту платником податків власних прав та інтересів, навіть у взаємовідносинах із фіктивними підприємствами.

http://konkurent.in.ua/news/ukrayina/9677/dobrosovisnij-platnik-u-sudiv-ye-insha-dumka.html

Сподобалася стаття? Збережи в своїй соц мережі!

Залишити коментар

Ваш коментар з’явиться після перевірки модератором.